7. Українська психіатрія: регіони, лікарні й клінічні традиції

Від опіки до спеціалізованої допомоги

Родинна опіка, монастирські притулки, братські шпиталі й міські благодійні установи передували спеціалізованій психіатричній лікарні. У Києво-Печерському патерику збереглися згадки про душевні страждання та догляд у монастирі. У XVIII столітті людей із тяжкими психічними порушеннями розміщували, зокрема, у Києво-Печерській лаврі й Межигірському монастирі. Міські установи поступово перебирали на себе постійне утримання, господарські витрати й медичний нагляд. [162]

У відомостях Київського приказу громадської опіки за квітень 1790 року описано відділення на Подолі із шістьма пацієнтами — трьома чоловіками й трьома жінками. На початку XIX століття допомога концентрується в колишньому Кирилівському монастирському комплексі. Цей перехід означав появу сталої адреси, приміщень, персоналу й адміністративної відповідальності за людей, які потребували тривалого догляду. [162]

Упродовж XIX–XX століть на території сучасної України розвивалися кілька інституційних традицій. Австрійська та згодом польська університетська медицина впливали на Львів; Буковина проходила через австрійський і румунський періоди; земська допомога формувала великі лікарні на півдні й сході. У радянський період ці мережі сформували систему лікарень, диспансерів, кафедр і наукових інститутів. Місцеві школи зберігали власні клінічні інтереси й способи організації роботи.

Львів і Буковина

На університетській клінічній базі Львова наприкінці XVIII століття існувало відділення на 47 ліжок для людей із нервовими та психічними хворобами. Кульпарківський комплекс почали будувати 1870 року, а лікарня відкрилася 1875-го й приймала пацієнтів великого регіону. Розширення корпусів відбувалося під тиском попиту на тривале утримання. [163, 164]

У 1903 році кафедру неврології та психіатрії Львівського університету очолив Генрик Гальбан, учень Ріхарда Крафт-Ебінґа та Юліуса Вагнера-Яурегґа. У 1930-х навчальна програма розширилася за рахунок дитячої психіатрії та психології. Після війни зростали лікарняна й диспансерна мережі. На початку 1990-х львівські кафедри працювали над психофармакологією, перебігом і терапевтичною резистентністю шизофренії, алкогольними психозами, психотерапією та психодіагностикою. [163]

У Чернівцях першу психіатричну лікарню збудували на громадські пожертви 1833 року. У 1886-му відкрили ще одну, на 50 ліжок, із фінансуванням через лотерею. Новий павільйонний комплекс прийняв пацієнтів 1 травня 1902 року: за рік і вісім місяців спорудили п’ять двоповерхових корпусів, а до 1907-го додали ще чотири. Розміщення залежало від стану пацієнта; допомогу незаможним оплачували з благодійних фондів. [165]

Після воєнного руйнування в 1944 році чернівецька лікарня відновлювала роботу з 280 ліжками й двома лікарями. У 1945-му тут розмістилася кафедра психіатрії. Подальша мережа включала диспансерне відділення, районних психіатрів і дитячу допомогу; 1977 року відокремили наркологічну службу. Поряд із лікарняним лікуванням значне місце посідали майстерні та господарська праця. [165]

Одеса: диспансер, денний стаціонар, соціальна робота

Одеський наркологічний диспансер працював уже в 1922–1928 роках. Його клінічний контекст становило поширення морфіну й кокаїну в портовому місті. У 1930 році Григорій Маркелов організував психоневрологічний інститут на базі санаторію для людей із наслідками травм голови; серед напрямів були пограничні розлади та вегетативна нервова система. Диспансерне відділення інституту відкрилося 1936-го. [166]

Відновлений у 1944 році міський диспансер організував динамічне спостереження й соціальну допомогу, включно з житловими питаннями та працевлаштуванням. У 1952-му сформували обласний диспансер. Далі з’явилися лікувально-трудові майстерні, амбулаторна судово-психіатрична експертиза, наркологічні, сексологічний і геронтологічний кабінети. [166]

Поліклініку 1964 року розрахували на 250 відвідувань за зміну. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х розгорнули два денні стаціонари по 100 місць: для психічних розладів і неврозів. У 1972 році організували підлітковий денний стаціонар також на 100 місць. Ця мережа давала можливість поєднувати лікування з перебуванням удома й розподіляти роботу між стаціонаром, поліклінікою та районними кабінетами. [166]

Вінниця і Полтава

Вінницька психоневрологічна лікарня відкрилася 25 травня 1897 року на 720 ліжок. Від 1936 року вона носить ім’я Олександра Ющенка, пов’язаного з біохімічним напрямом психіатрії. Відкриття медичного інституту 1934 року зробило лікарню клінічною базою кафедри та поєднало обласну допомогу з підготовкою студентів і лікарів. [167, 168]

Вінницька служба рано звернулася до епідеміологічної роботи: 1929 року працівники диспансеру обстежили населення трьох районів, щоб оцінити кількість і склад людей із психічними розладами. У дисертації головного лікаря Р. Я. Мар’янчика 1966 року цей напрям розвинуто через планування допомоги та реабілітацію. Дослідження афективної патології, зокрема депресій із виразними соматичними скаргами, згодом стали ще однією темою лікарняної й кафедральної роботи. [167]

У Полтаві Олександр Мальцев керував лікарнею 1886–1926 років. Уже 1887-го тут організували хор із пацієнтів і службовців. До лікарняного життя входили читання, музичні вечори й вистави; 1900 року ставили, зокрема, «Наталку Полтавку» та «По ревізії». У 1933-му працетерапія охоплювала 70% пацієнтів. У 1960-х розвивали відкритіший режим, самообслуговування, екскурсії, спортивні заняття, користування домашнім одягом і власними речами. [169]

Наприкінці радянського періоду тривале перебування знову набуло великого масштабу. За полтавським описом, у 1993 році 23% ліжок займали люди, які перебували в лікарні понад два роки без виписки, а 10% — люди, що втратили житло й соціальні зв’язки. Так лікарня одночасно виконувала лікувальну функцію та надавала місце для життя за браком підтримки поза нею. [169]

Херсон і Донбас: праця, патронаж, повсякденне середовище

Херсонська допомога починалася з десяти ліжок у губернській лікарні у 1820–1830-х роках. Психіатр М. Я. Дрознес 1883 року перетворив цей підрозділ на психіатричне відділення; 1886-го воно стало окремою лікарнею. Земство збудувало колонію в Графському саду 1889 року, нову лікарню — 1899-го. [170]

До 1914 року мережа мала 1 600 місць: центральна лікарня — 800, землеробська колонія — 150, хронічні відділення — 320, відкритий Арнаутський патронаж — 150, три закриті патронажі — 180. Працювали майстерні, бібліотека, театр, хор і оркестри. Під час виписки незаможним давали одяг і грошову допомогу. Патронаж дозволяв частині пацієнтів жити в родинах та пристосовуватися до звичайного побуту. [170]

Свато-Лучська лікарня на Донбасі прийняла перших пацієнтів 1914 року. У новітній українській мережі вона відома як Сватівська обласна лікарня з надання психіатричної допомоги. [171] У її господарстві до 1941-го було 500 гектарів орної землі, ферми, сад і пасіка; діяли швейні, взуттєві та плетільні майстерні. Праця охоплювала приблизно половину пацієнтів. У Донецьку відповідні майстерні організували при лікарні від початку її роботи 1935 року. Господарство забезпечувало харчування й утримання установи, а заняття структурували день пацієнтів. [172]

Крим і різноманітність наукових шкіл

Кримська кафедральна традиція розвивала класичну психопатологію, біологічні та поведінкові дослідження. Наум Балабан у 1930-х працював у клініко-антропометричному напрямі. Анатолій Корнетов очолював кафедру від 1958 року протягом 35 років; із його школою пов’язані дослідження клінічної генетики шизофренії та змін психічного стану в часі. [173]

У 1980-х розвинувся інтерес до етології — систематичного спостереження поведінки. Віктор Самохвалов опублікував відповідний огляд 1984 року; міжнародні симпозіуми та співпраця з етологами, антропологами й фізіологами розширили дослідницьку мережу. Поряд із діагностичним інтерв’ю предметом уваги ставали невербальна поведінка, взаємодія та еволюційні пояснення. [173]

Ілюстрація (7. Регіони й традиції України)Збільшити

Регіональні осередки передавали досвід через кафедральне навчання, професійні товариства, конференції й журнали. Харківські збірники «История украинской психиатрии» 1994 року та «История Сабуровой дачи» 1996 року об’єднали українсько- й російськомовні праці колег із багатьох міст. У цій професійній мережі поруч обговорювали клінічну психопатологію, біологічні механізми, психотерапію, диспансерне спостереження й реабілітацію. [174]